Іноді замислюєшся над такими дивними речами, шо стає незрозуміло, звідкі взагалі беруться такі думки.
Як багато речей ми лишаємо без уваги. Сьогодні вранці дивилася у вікно. Я багато років бачу цю картинку. Та ж сама вулиця, ті самі будинки і дерева. А як змінюється ця картинка залежно від настрою... От сьогодні вона наповнена дощем, розмита водою, сіра і похмура. А може вона здалася мені такою, бо я дивилася на неї крізь сльози. І насправді ніякого дощу не було. І ті хмари, насправі,були не на небі, а в моїй душі. Раніше ця картинка була наповнена почуттями. Вона була розфарбована пристрастью, запахом ранкової кави, його міцними обіймами і ніжним цілунком на плечі... Іноді вона була кольоровою, іноді чорно-білою... Сьогодні сіра і бліда...
А ще слова... Це потужна зброя! Якщо взяти кожне слово окремо, воно - лише слово. Коли слова збираються в речення, вони здатні або піднести високо в небо, або знищити... І здавалося б - це ж лише слова, набір літер...
А якими дивними бувають кошенята! Вони здаються такими незалежними, зверхніми і самостійними! А насправді вони маленькі і беззахистні, потребують любові, ніжності і піклування...
Сьогодні вирішила написати листа. Так багато хотілось сказати. Так багато пояснити. Так багато запитати. Годину просиділа над чистим аркушем паперу... Навіщо ці листи? Навіщо слова, пояснення і питання? Ми все одно ніколи не зрозуміємо один одного...
Ми слухаємо, але не чуємо. Як дивно! Навіщо тоді нам потрібен слух?
Маячня якась! Звідки тільки беруться такі думки?
А ще буає дуже цікаво дізнаватися про себе усілякі плітки. Щойно дізналася, що я народила сина, назвала Михайлом... Навіть не знаю як реагувати =))))))))))))))))))
Як багато речей ми лишаємо без уваги. Сьогодні вранці дивилася у вікно. Я багато років бачу цю картинку. Та ж сама вулиця, ті самі будинки і дерева. А як змінюється ця картинка залежно від настрою... От сьогодні вона наповнена дощем, розмита водою, сіра і похмура. А може вона здалася мені такою, бо я дивилася на неї крізь сльози. І насправді ніякого дощу не було. І ті хмари, насправі,були не на небі, а в моїй душі. Раніше ця картинка була наповнена почуттями. Вона була розфарбована пристрастью, запахом ранкової кави, його міцними обіймами і ніжним цілунком на плечі... Іноді вона була кольоровою, іноді чорно-білою... Сьогодні сіра і бліда...
А ще слова... Це потужна зброя! Якщо взяти кожне слово окремо, воно - лише слово. Коли слова збираються в речення, вони здатні або піднести високо в небо, або знищити... І здавалося б - це ж лише слова, набір літер...
А якими дивними бувають кошенята! Вони здаються такими незалежними, зверхніми і самостійними! А насправді вони маленькі і беззахистні, потребують любові, ніжності і піклування...
Сьогодні вирішила написати листа. Так багато хотілось сказати. Так багато пояснити. Так багато запитати. Годину просиділа над чистим аркушем паперу... Навіщо ці листи? Навіщо слова, пояснення і питання? Ми все одно ніколи не зрозуміємо один одного...
Ми слухаємо, але не чуємо. Як дивно! Навіщо тоді нам потрібен слух?
Маячня якась! Звідки тільки беруться такі думки?
А ще буає дуже цікаво дізнаватися про себе усілякі плітки. Щойно дізналася, що я народила сина, назвала Михайлом... Навіть не знаю як реагувати =))))))))))))))))))
3 comments | Leave a comment
